Літературне відлуння

М. Вінграновський

Шевченко

Де сон, де син, де тисячі синів 

Сплять тисячними снами й переснами –

Не спить один там Сон з усіх тих мертвих снів, 

І Син один не спить між тими несинами. 

Той Сон і Син не гойдані ніким. 

Хіба що рабством! рабством! рабством! 

Де не живи – їх образу не кинь, 

Бо не спрочуєшся, як збрешешся ти раптом,

 І станеш підспівайлом стягачів, 

Що над тщемальством тщенародів в світі 

Деруть удень, здирають уночі 

І дух, і шкіру, й сльози непролиті. 

І станеш ти новітнім байстрюком 

Із випеченим серцем в чорносилі, 

І житимеш ти ситим мертвяком, - 

Та Син і Сон згризуть тебе й в могилі!.. 

Той Сон – вітрило нації. Той Син –

 Безсмертя нації на всі літа і всевіч. 

Бодай принаймні відствітом косим 

Упало б щастячко на сліпоту і неміч 

Отих рабів німих... Самому заніміть 

На гнівній палі правди понад сміттям!.. 

То – Сон-Шевченко висневий століттям 

Для пробудіння всіх синів й століть...

       Ліна Костенко

"Кобзарю..."

Кобзарю,
знаєш,
нелегка  епоха
оцей  двадцятий  невгомонний  вік.
Завихрень  -  безліч.
Тиші  -  анітрохи.
А  струсам  різним  утрачаєш  лік.
Звичайні  норми  починають  ст́аріти,
тривожний  пошук  зводиться  в  закон,
коли  стоїть  історія  на  старті
перед  ривком  в  космічний  стадіон.
Вона  грудьми  на  фініші  розірве
Чумацький  Шлях,  мов  стрічку  золоту.
І,  невагома,  у  блакитній  прірві
відчує  врз  вагому  самоту.
І  позивні  прокотяться  луною
крізь  далі  неосяжно  голубі...
А  як  же  ми,  співці  краси  земної?
Чи  голоси  у  нас  не  заслабі?
Чи  не  потонуть  у  вітрах  простору?
Чи  сприймуть  велич  нової  краси?..
Тарас  гранітний  дивиться  суворо:
-  А  ви  гартуйте  ваші  голоси!
Не  пустослів'ям,  пишним  та  барвистим,
не  скаргами,
не  белькотом  надій,
не  криком,
не  переспівом  на  місці,
а  заспівом  в  дорозі  нелегкій.
Бо  пам'ятайте,
що  на  цій  планеті,
відколи  сотворив  її  пан  Бог,
ще  не  було  епохи  для  поетів,
але  були  поети  для  епох! 

*                       *                            *


Кобзар співав в пустелі Косаралу,
У казематах батюшки-царя.
Кайдани, шаленіючи, бряжчали,
Щоб заглушити пісню Кобзаря.

А пісня наростала у засланні.
А пісня ґрати розбивала вщент.
Правдивій пісні передзвін кайданів –
То тільки звичний акомпанемент.

 М. Рильський. Шевченко.

Не багряницею, не злотом -
Живою кров"ю він кипить,
Тому його людським кіотам
По віки вічні не вмістить.

Рубіни уманських пожарів
Поклали відзнак на чоло.. .
Ах, як далеко Костомаров,
Садок вишневий і село.

Дороги рівної не знати -
Зигзаги, хвилі, блискавки,
Та завжди: хай горять магнати,
Хай квітом квітнуть бідняки!

Людина він! Не ждіть його там,
Де ваші божества дрібні!
Усім золоченим кіотам
Він вирік посмертельне: ні! 

 П. Тичина
ШЕВЧЕНКО

Всі його ми батьком звемо,
Так від роду і до роду:
Кожний вірш свій і поему
Він присвячував народу.

Він любив усе прекрасне,
Все ненавидів потворне, —
І його ім'я незгасне,
Світлий образ — неповторний.

Чисту матір і дитину
Він прославив серцем чистим
Всю осяяв Україну
Поглядом він променистим.

Ясен досвіт ще не сходив, —
А йому перед очима
Дружба радісна народів,
Як зоря, палала зрима.

Ось чому в сім'ї великій,
У цвіту садів прекрасних
Буде жити він вовіки,
Як безсмертний наш сучасник.

*                       *                            *  
Прийшли попи, диктатори (о сором!) —
якраз всі ті, кого ти не любив.
І хтось Твоє погруддя встановив
поміж монастирем, поміж собором.

Стоїш. У далеч дивишся з докором…
Який вогонь в Твоїй душі горів,
коли будив Ти, кликав кобзарів
з насильством биться, з царствами, з терором!

Ну що ж, Тарасе! Рад єси, не рад —
дивись, який в господі нашій лад,
в сім'ї великій, у громаді вольній.

Дивись. Мовчи. Хоча б схотів і їсти —
нічого не кажи Первопрестольній. —
Бо ще й Тебе пошиють в шовіністи.

1920

Леся Українка

На роковини Шевченка

Колись нашу рідну хату

Темрява вкривала,

А чужа сусідська хата

Світлами сіяла.

Та минав ти, наш Кобзарю,

Чужії пороги,

Орав свою вбогу ниву,

Рідні перелоги.

Гомоніла твоя кобза

Гучною струною,

В кожнім серці одбивалась

Чистою луною.

Спочиваєш ти, наш батьку,

Тихо в домовині,

Та збудила твоя пісня

Думки на Вкраїні.

Хай же промінь твоїх думок

Поміж нами сяє,

«Огню іскра великого»

Повік не згасає!

Щоб між нами не вгасало

Проміння величне,

Ти поставив «на сторожі»

Слово твоє вічне.

Ми, як ти, минати будем

Чужії пороги,

Орать будем свої ниви,

Рідні перелоги. 

На роковини

 Не він один її любив,
віддавна Україну
поети славили в піснях,
немов «красу-дівчину».

Від неї переймали сміх,
і жарти, і таночки,
її байки, немов квітки,
сплітали у віночки.

Той в ній давнину покохав,
той мрію молоденьку.
Він перший полюбив її,
як син кохає неньку.

Хоч би була вона стара,
сумна, змарніла, бідна,
для сина вірного вона
єдина, люба, рідна;

хоч би була вона сліпа,
каліка-недоріка, –
мов рана ятриться в ньому,
любов його велика.

Вкраїна бачила не раз,
як тії закоханці
надвечір забували все,
про що співали вранці,

і, взявши дар від неї,
йшли до іншої в гостину;
вони не знали, що то є
любити до загину.

Він перший за свою любов
тяжкі дістав кайдани,
але до скону їй служив
без зради, без омани.

Усе знесла й перемогла
його любові сила.
Того великого вогню
і смерть не погасила.

*                 *                *
Коли дитина «Кобзаря» читає,
Душа радіє, серце завмирає
І тільки чути, як хрущі гудуть
Над нашими вишневими садками…
Це тут всі ми й Шевченко разом з нами!

Десь тут по полю вітер виє,
Тополю гне, там думи, мрії
Про Україну нашу, про Дніпро,
Щоб жити стало краще, ніж було.

Читає «Кобзаря» коли дитина,
Сміється щастям дівчина-калина,
І є розмова з дітками своїми,
Бо і батькам теж добре разом з ними.
 

Коли читають діти «Кобзаря»,
Всім осяває правди путь зоря,
Наш соловейко сонце зустрічає
І синє море грає, грає, грає...

І верби зеленіють над ставами,…
То ж не загинем думами, піснями!
І жити добрій славі України,
Коли дзвенить «Кобзар» в устах дитини.

© Л. Яцура