Т. Шевченко про Підкамінь

В. Г. Щурат

ШЕВЧЕНКО ПРО ГАЛИЧИНУ В 1846 р.

В 1905 р. двома наворотами, у травні і в серпні, довелось мені досить довгий час перебувати на Волині з дорученням угорського уряду, що бажав у 200 роковини повстання Франца II Ракоці віддати честь і тлінним останкам його товаришів, між іншими гр. Сим. Форгача, який помер 1730 р. в Вишнівці на Волині. Маючи всякі рекомендації австро-угорського уряду, легко прийшлось добути і в київського генерал-губернатора листа до губернатора Волині і до обох житомирських єпископів, православного і католицького.
Виконуючи якнайвірніше наказ генерал-губернатора Клейгельса: «всіляко сприяти і взагалі поставитись до його побажань з цілковитою увагою і люб’язністю», вони і всі підлеглі їм власті пішли мені на руку. От і в Вишнівці пристав Дм. О. Бутенко дня 25 травня розіслав по цілому містечку жандармів, щоб на моє бажання скликати в канцелярію всіх найстарших мешканців. Найстарший знайшовсь у самому замку давніх князів Вишневецьких, що з 1740 р. мав уже цілий ряд нових власників, поки не опинився в посіданні Берана і Владимирова. Вони й утримували на ласкавому хлібі старого, понад вісімдесятлітнього лакея Федора Кружилку ¹, що з’явився передо мною в товаристві двох інших — Максима Барабаша і Василя Лукашука. З їх уст я довідався, що ім’я розшукуваного мною гр. Форгача їм добре відоме, бо його ім’ям була названа й одна кімната Вишневецького замку. На другий день мали мені її показати.

¹ Про нього мав я вже відомість із Бродів від давнього вишневецького офіціаліста — Екгардта.

Після познайомлення з власниками замку Беранами, що потвердили інформацію слуг, я з Кружилкою і Барабашем оглядав зал Форгача і всі кутки величезного замку. Переходячи до старого театрального залу, Кружилка, раптом звертаючись до мене, спитав: /161/

— А за Шевченка чували?

— Або що?

— Бо тут він був. Кілька днів був. Це зал, де він, було, як не малює, то щось пише. За щось таке його арештували. Повідали, сам цар його боявся — його пісні.

— Коли ж це було?

— Цього вже не згадаю. Але я ще молодий був. Та не раз і балакав з ним. А ви з Австрії? То тут зараз за границею — Підкамінь, знаєте? Отож він раз мені каже: якби там у Підкамені побути часок. А я гадаю, що на відпуст захотілось піти, і питаю: «Чи ви чували, чого то назвали Підкамінь?» І кажу йому, як нечистий взяв каменюку та ніс на кляштор, щоб його придушити, але півень запіяв і не вдалось. А він засміявсь і каже: «Це не так було, Дмитре, це чортяка нашого брата мав цим каменем там придушити і придушив. От і Підкамінь!»

Більше не міг я видобути з Кружилки про Шевченка. Описував його — не знаю, чи вірно, але так, що між його описом і відомими мені описами мемуаристів я не помічав великої різниці. Повторяв, що «поцтивий» був пан, добрий.

Оповідання Кружилки списав я зараз же таки в Вишнівці, описуючи все потрібне для рапорту в Будапешт. Потім, у Бродах, завжди брався списати враження із своєї подорожі у Київ, Житомир, Кременець, Вищнівець. Та з огляду на живих, про яких довелося б писати, відкладав. Відкладалося з цим і оголошення епізоду з життя Шевченка, що вимагав перевірки. Коли ж і досі годі мені було його перевірити, хоч і як я в останніх кількох роках вичитував усе, що в’яжеться як-небудь із Шевченком, то подаю цікавий епізод з таким коментарем, на який спроможуся.

Що уявляв собі Шевченко, коли говорив про придушення чортячим каменем нашого брата в Галичині, годі напевно сказати. Міг мати на мислі наслідки польського панування і унію. Та коли зважити, що до поляків він у цілому своєму житті не відносився вороже, а з покараними за політичні проступки пізніше навіть дружив (з Желіговським, Залеським, Вернером, Сераковським і ін.), то можна б думати, що був під прикрим враженням галицької різні і тих польських обвинувачень, що зверталися проти галицьких українців за їх політичну позицію в 1846 р.

Питання, чи був Шевченко восени 1846 р. в Вишнівці (бо лише тоді був на Волині), менш важливе. Як з Камінця, так і з Почаєва він, певне, робив малі екскурсії. А з Почаєва до Вишнівця недалеко. Роком раніше, 1845 p., був там Костомаров; розмови з ним могли і Шевченка заохотити при нагоді оглянути Вишнівець, де міг малювати й писати, але, мабуть, не вірші, бо їх з того часу у «Кобзарі» немає.

За прикладом Костомарова він міг з Почаєва поглянути на поля Берестечка. Коли в 1848 р. знайшовся у степах над Аралом, непривітливість цих степів розбуджує в його душі сумне враження Берестецького поля, що знаходить вираз в гарній поезії:

Ой чого ти почорніло,

Зеленеє поле? /162/

Образ цього поля, даний Шевченком разом з тими круками, що сідають на козацьких костях та нагадують поетові гайворона, сильно надиханий безпосередністю спостереження. Ще Костомарова дуже зворушувала відомість, що під Берестечком, в околиці села Либачівки, на полях можна бачити густо розсіяні кості, про які народ говорив, що їх «земля не приймає» (З. Недоборовский. Мои воспоминания. — «Киевская старина», 1896, лютий). А безнадійність, виражена при кінці словами:

Я знов буду зеленіти,

А ви вже ніколи

Не вернетеся на волю,

Будете орати

Та, орючи, у кайданах,

Долю проклинати, —

така безнадійність малює особисте почуття невільницької безнадійності поета, якому під час експедиції на Арал довелось зазнати трохи більше волі, щоб одночасно відчути, що повна воля для нього втрачена.

1914

   

 Радимо прочитати:   

  Тарас Шевченко і Західна Україна