Тарасові музи

Геніїв завжди супроводжують музи. Портрети, лірична поезія, музичні шедеври, скульптура – це аж ніяк не весь мистецький перелік втілення глибоких, переважно нерозділених почуттів митців. Не став винятком і Тарас Шевченко.

ПЕРШЕ КОХАННЯ

Перший поцілунок Шевченка був трохи гірким через сльози. Якось рано осиротілий кріпачок Тарас почував себе особливо покинутим на пасовиську за Кирилівкою, на самоті, з самими тільки вівцями. І раптом прийшла вона — така сама, як він, мала пастушка… Спогад про той поцілунок, яким висушила його сльози Оксана, згодом з’явився в одній із рідкісних ліричних поезій Шевченка:

А дівчина 
При самій дорозі 
Недалеко коло мене 
Плоскінь вибирала, 
Та й почула, що я плачу. 
Прийшла, привітала, 
Утирала мої сльози 
І поцілувала ...

   ( " Мені тринадцятий минало…")

Оксанка Коваленко була на три роки молодшою від Тараса і мешкала по сусідству. Їхні матері, дивлячись на забави своїх дітей, гадали, що ті колись одружаться. 

Ми вкупочці колись росли,
Маленькими собі любились,
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх. Не вгадали.

     ( " Ми вкупочці колись росли ")

Та дитяча симпатія і підліткова закоханість не переросли у справжнє і глибоке почуття. 15-річний "козачок" Тарас зі своїм паном Павлом Енгельгардом мусів поїхати до Вільна (тепер — Вільнюс). Розлука була несподівана і довга. Тож своє перше кохання Тарасові залишалося тільки згадувати і малювати. Знову побачив Шевченко свою Оксану аж через чотирнадцять років — уже як вільна людина, здібний столичний художник та поет. Вона на той час уже три роки була заміжня і бавила двох доньок.

Поступово замість милого личка малої кріпачки на папері під олівцем юного художника проступали обличчя прекрасних дам, які Тарас міг довго роздивлятися і перемальовувати з театральних афіш, мистецьких естампів чи паркових скульптур, яких досить було у великому місті. Так з’явився портрет "Погруддя жінки", в якому вгадуються риси обличчя французької актриси Адріани Лекуврер.

ЮНА ЛЮБОВ

З полячкою Ядвігою Гусиковською (Ядзею) Шевченко познайомився у Вільно в 1830 році. Він покохав її з усією пристрастю юного серця. Вона навчила його польській мові, захоплено читала вірші Адама Міцкевича, що спонукало Тараса до написання своїх поезій польською мовою, піклувалася про нього і власноруч шила йому сорочки. Ця перша прихильність, за свідченням самого поета, облагородила його душу, піднесла у власних очах. Спілкування з Ядзею пробудило в юнакові почуття власної гідності: "Я вперше дійшов тоді думки, чому і нам, нещасним кріпакам, не бути такими ж людьми, як і інші вільні прошарки?"

Скоро Шевченко був уже відомим автором скандальних поезій і видатним портретистом. Його столичні знайомства відкривали йому двері на бали та прийоми, які влаштовували в Україні провінційні аристократи.

НЕРОЗДІЛЕНЕ КОХАННЯ

На одному з таких балів у 80-річної поміщиці Тетяни Волховської в селі Мойсівці Шевченко познайомився з дружиною відставного полковника Ганною Закревською та племінницею декабриста Рєпніна — княжною Варварою. Виник химерний любовний трикутник.

21-річна пані полковникова пробудила у Тарасові чуттєві порухи серця. І коли полковник Закревський запросив молодого художника до свого помістя в Березову Рудку, щоб той намалював портрети його сімейства, Шевченко з охотою погодився. Тарас малював родину Закревських неквапливо, щоб довше бути поруч із "Ганною вродливою", як згодом він назвав свою кохану в одному із віршів.

Ще один тимчасовий притулок у той час Шевченко знайшов у Варвари Рєпніної в містечку Яготині. Княжна ще на тому балу у старої Волховської загорілася несподіваним коханням до поета і запропонувала йому пожити у своєму помісті. Проте вона була на шість років старшою від Тараса, і той радше сприймав її як свою опікунку, а не коханку. А княжна натомість своїх почуттів не приховувала. Зізнавалася у коханні до Шевченка в листах. Подарувала йому власноруч сплетений шалик. Навзаєм він подарував їй свій автопортрет, а згодом присвятив поему "Тризна":

Для вас понятно это слово!.. 
Для вас я радостно сложил 
Свои житейские оковы, 
Священнодействовал я снова 
И слезы в звуки перелил. 
Ваш добрый ангел осенил 
Меня бессмертными крылами 
И тихостройными речами 
Мечты о рае пробудил. 

У Яготині Тарас прожив десь із півроку, а потім знову повернувся до Петербурга. 
…Уже на засланні побритий у солдати Шевченко згадував про Закревську, присвятивши їй вірша "Якби зострілися ми знову". Але зустрітися зі своєю пасією йому більше не довелося, вона померла у 35-річному віці саме того року, коли поет отримав звільнення від 10-річної солдатчини. 

...А ти, доле! 
А ти, мій покою! 
Моє свято чорнобриве. 
І досі меж ними 
Тихо, пишно походжаєш? 
І тими очима, 
Аж чорними-голубими, 
І досі чаруєш 
Людські душі?..

А от з Варварою Рєпніною вдруге він таки побачився — через п’ятнадцять років після першої зустрічі, перебуваючи проїздом у Москві, коли повертався із заслання. Але 50-річна дама не змогла пробудити в ньому ніжних почуттів.

КОХАННЯ БЕЗ ВЗАЄМНОСТІ

Десять років солдатського побуту остаточно скалічили особисте життя поета. Замість вишуканого товариства він мав компанію п’яних офіцерів, замість вродливих панянок його оточували замурзані казашки. Шевченку минав 44-ий рік, коли новий імператор підписав указ про помилування, а він уже почувався страшенно старим чоловіком з кошлатою бородою. Але, як то буває, мріяв про молоденьку дружину, поряд з якою хотів повернути свою минулу юнь.
  Повертаючись до Петербурга, Шевченко на декілька місяців зависнув у Нижньому Новгороді. І тут сповна відчув свою популярність. Жіночки з місцевого бомонду навперебій замовляли йому свої портрети, а художник оцінював їх прискіпливим оком. 
  "Серед жінок, як на підбір, жодної не тільки красуні чи гарненької, навіть стерпної не зустрів. Потвори і, як видається, переважно старі діви. Бідні старі діви!", — записав у щоденнику Шевченко під враженнями від жіночого товариства у Нижньому.
  Але спраглий кохання поет таки знайшов у Нижньому Новгороді дівчину своїх мрій. Вперше він побачив її на театральній сцені 13 жовтня 1857 року. 16-річна актрисочка Катя Піунова здавалася йому ідеалом жіночої вроди.

Заради її театральної кар’єри він викликав до Нижнього знаменитого актора Михайла Щепкіна, і той впродовж трьох днів грав у спектаклях разом з нею. Про її акторську гру Шевченко написав захоплену замітку до місцевої газети, яку згодом передрукувала московська преса. Він вблагав директора Харківського театру погодитися на умови актриси і зарахувати її до своєї трупи. Закоханий Шевченко зовсім втратив голову. 
"Я вас люблю и говорю это вам прямо, без всяких возгласов и восторгов. Вы слишком умны для того, чтобы требовать от меня пылких изъяснений в любви, я слишком люблю и уважаю вас, чтобы употреблять в дело пошлости, так принятые в свете. Сделаться вашим мужем для меня величайшее счастье, и отказаться от этой мысли будет трудно. Но если судьба решила иначе, если я имел несчастие не понравиться вам и если возвращенные мне вами книги выражают отказ, то, нечего делать, я должен покориться обстоятельствам. Но во всяком случае ни чувства мои, ни уважение к вам не изменятся, и если вы не можете или не хотите быть моей женою, то позвольте мне оставить себе хоть одно утешение — остаться вашим другом и постоянною преданностью и почтительностью заслужить ваше доброе расположение и уважение", – писав поет у листі Каті Піунової.
  Та молода актриса виявилася надто невдячною, а може, просто не наважилася пов’язати своє життя з модним, але скандально відомим художником, який майже на тридцять років був старшим від неї.  
  "Я зовсім нездатний до ролі коханця. Вона, мабуть, взяла мене за божевільного або просто за пяного, та ще й за негідника. Як розтолкувати їй, що я ні те, ні друге, ні третє, і що я не банальний театральний коханець, а щирий, глибоко сердечний її друг"(Щоденник).
  Врешті з 25-річним актором Максиміліаном Шмідтгофом вона переїхала у Казань, де вони й одружилися.
  Переживши гіркоту нерозділеного кохання, Шевченко продовжував пошуки молодої дружини у Петербурзі. Він мріяв придбати ґрунт біля Канева, збудувати хату з комірчиною-робітнею і жити разом з вірною дружиною. 
  У листі до Марії Максимович поет благає:  
  "Я вас просив, щоб ви мене оженили. Оженіть, будьте ласкаві! а то як ви не ожените, то й сам Бог не оженить, так і пропаду бурлакою на чужині. На те літо, як Бог поможе, я буду в Києві і на Михайловій горі, а ви там де-небудь під явором або під вербою і поставте мою заквітчану княгиню, а я піду погулять та й зостріну її. Полюбимось, то й поберемось". 
  До речі, однією з претенденток на шлюб із поетом була наймичка брата Варфоломія, Харита Довгополенко.  
  "Чи Хариту ще не приходив ніхто з нагаєм сватать? Якщо ні, то спитай у неї нишком, чи не дала б вона за мене рушників? …Оті одуковані та не надрюковані панночки у мене у зубах нав’язли. Нехворощ!.. та й більш нічого!", – скаржився Шевченко братові. 
  Але 19-річна селянка вважала Тараса занадто великим паном і через те не погодилася на шлюб.

А ЧИ БУЛА МАРІЯ?

Є припущення, що Марія Максимович, дружина доброго товариша, першого ректора Київського університету Михайла Максимовича, – ще одна любов Шевченка. Чого варті лиш його слова: "І де він, старий антикварій, викопав таке свіже, чисте добро? І сумно, і заздрісно". Поет був зачарований "чистим, незайманим типом" землячки з першого погляду. Два тижні прожив він тоді в Москві і декілька разів зустрічався з Марією. Подарував їй автограф вірша "Садок вишневий коло хати", просив знайти йому дружину, схожу на неї. А на початку червня 1859 року поет вже був бажаним гостем подружжя Максимовичів на хуторі Михайлова Гора.

ЛУКЕРА

Останнім коханням поета була ще одна молода, 19-річна дівчина — Лукерія Полусмак, яка наймитувала в Петербурзі. Простакувату дівчину Тарас зваблював дорогими подарунками. Шевченко накупив їй сукна, капелюшків, туфель, перснів, білизни, сережок з медальйонами, коралів і навіть Євангеліє в білій оправі із золотими краями. Тільки за один день (3 вересня 1860 року) він витратив на презенти понад 180 рублів! 

"Я оце заходився жениться… Будущее подружіє моє зоветься Ликеря — крепачка, сирота, така сама наймичка, як і Харита, тілько розумніша од неї, письменна і по-московському не говорить. Вона землячка наша із-під Ніжина. Тутешні земляки наші (а надто панночки) як почули, що мені Бог таке добро посилає, то ще трошки подурнішали. Ґвалтом голосять: не до пари, не до пари! Нехай їм здається, що не до пари, а я добре знаю, що до пари.
 Отаке-то скоїлось! Несподівано я до тебе приїду в гості з жінкою — сиротою і наймичкою! Сказано, коли чоловік чого добре шукає, то й найде: так і зо мною тепер трапилось. Мені тепер не жаль, що Харита трошки придуркувата" (лист до брата В. Г. Шевченка)
  Але крутійка не захотіла залишати столичного життя і переїжджати в Україну, щоб жити у селі. Вона покинула поета і вийшла заміж за перукаря Яковлєва. 
 "Я з своєю молодою, не побравшися, розійшовся. Ликеря така самісенька, як і Харита, дурніша тілько тим од Харити, що письменна. Що мені на світі робить? Я одурію на чужині та на самоті!" (лист до брата В. Г. Шевченка)
  Згодом Шевченко присвятив вірш коханій: 
Моя ти любо! усміхнись, 
І вольную святую душу, 
І руку вольную, мій друже, 
Подай мені.

       ("Ликері")

Лише в 1904 році, по смерті свого пиячка-чоловіка, Лукерія Яковлєва-Полусмак, залишивши дітей в Петербурзі, приїхала до Канева, і щодня приходила на могилу Шевченка.
 У книзі відгуків залишився розпачливий запис: "? травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Подивись, подивись на мене, як я каюсь…".